TO REACH MY OWN STAR...

Все буке ок, от тільки минуле підступає сльозами до горла...і хочеться з розгону стрибнути в його обійми...але то все пройшло...а нове абсолютно не праваблює...я проживаю чужі життяі...

Так от, слухайте: дивилась, себто насолоджувалася сьогодні на великому екрані виступом легендарних Queen та ПолF Роджерса!
Дух перехоплює! Ми співали і топали ногами в такт! Тримались за руки рядами під "We are the champions"!!!!!
Я щаслива і сьогодні перший день сесії- аж не віриться!!!!!
Тепер вчитиму тексти гурту, щоб поїхати до Лондону!( коли стану великою і важною)))
Переповнена виключно позитивними емоціями...
Show must go on, мої любі!
Добраніч!!!!!!!!
Усіх люблю, цілую!))

Усім привіт і теплі обійми після довгої віртуальної розлуки!)
Стільки сталося, що одразу й не розповіси))
Нарешті влаштувалась на роботу))Все б нічого, якби не затримки на роботі:от як вчора до 2 ночі))Кіра Пластініна приїздила, корпоратів...
Останнім часом у вухах звучить Muse та Dresden dolls - кульні групи))
На лічнам - поки сама, але то не дуже напрягає)Уваги вистачає й так)))
Нарешті розібралась з почуттями 1,5-річної давності: Ви точно хочете викинути всі спогади у корзину? - ТАК!!!!))
Дуже багато спілкування на роботі, багато нових знайомств, але я ще не зовсім готова відкриватись світу, може хіба підглядати, це більше імпонує)
Давно не знімала нічого..тре фот брати в руки, а то запилиться))
Настюнь, твої фоти чекають на тебе)))Надіюсь, ти в ЖЖ деякі запостиш))

Ви колись задавали собі подібне питання?

Для мене це меньше речей, більше сонця, меньше втоми, більше радості й енергії, меньше прогрузів, більше позитиву, меньше ппитань, більше відповідейЮ морозиво врешті-решт, зустрічі з лрузями, зелені листочки й травичка, ЦВЯТОЧЬКІ, посмішки, зорі теплими вечорамифотоси...
А ваша а ваші асоціації?)))

сьогодні чудова погода, гарне небо і настрій. Тож я хочу прожити його так само!)))Сонечко...)))

Ходиш вулицями, не озираючись на прохожих....А я включу всю музику світу і станцюю лиш один танок - для Тебе.
Ти глибше ніж в думках, і ближче ніж подих весняного вітру...Ти назовсім оселився у моєму серці, і я не збираюсь тебе звідки виселяти))

Ти лише мій, і я лише твоя. Тепер є Наше спільне дихання, серцебиття, погляд, душа.
І боюсь, страшенно боюсь прокинутись! Не побичити тебе поряд, не відчути вологий поцілунок, не заглянути в твої бездонні очі...

Ти сповнений тепла, в яке мені так подобається загортатись))) Навіть не маючи одяг...
Ти такий рідний і близький, що навіть страшно про це думати. Замружу очі і силую не думати про щастя. Щоб не звикнути і не впасти...Це жорстокість моєї реальності. Але мені терміново потрібен сценарист, який напише інший, ліпший, гарний сценарій(і без спецефектів))))) Цим сценаристом бажано, щоб став ти. Бо я тобі вірю...

Так!так!Так! Просто вєлліколєпний! Ви тільки подивіться на цю гнусну погоду? Вам не хочеться повіситись?Тоді ми йдемо до вас!)
А що за чудо-зима! Ви тільки погляньте скільки снігу! Просто очі сліпить! І весна, вона певно буде такою ж прекрасно отстойною і галімою)))

Життя чудове! Воно повне непердбачених лаж та "приємних" сюрпризів! Яка ж я щаслива!
У мене для цього є безліч причин, як то: невисипання, недоїдання, недопивання, непорозуміння, небажання з мого боку говорити, бо і так всіх дістала своїми проблемами)) О, доречі, це я вже не перший раз чую! Так приємно))) А скільки турботи та
лагідності в останній час! та ви що, і ворогу не побажаю)))

Власне, ось моя коротка оповідь про моє життя. Вкратце, так сказать)))
Всім фігового дня!)))) Щасти!

Я ніби не чую себе. А ще я мовчу. Навіть на одинці з собою. Я відвикла від цих розмов. Мені нічого сказати. В мені пусто: ніяких роздумів, емоцій, переживань - і тих нема. Це ж крайня стадія! Але чого? Сама не відаю... Просто мене ніби нема... Я більше не існую. Зникло моє минуле, і виявилось, що до майбутнього, чи навіть до теперішнього я не готова! Розумієте? Я що, деградую? Ні, цього я якраз і не хочу! Свобода...Вона мені не потрібна..Коли я страждаю - то здатна на подвиги...А зараз я стою Стою на місці.
Я не вмію бути щасливою. Це мене розслабляє. Але страждати нема ніякого бажання...
Та й проблеми ні до чого...
Я ж маю звикнути до того, що мені ніхто не завдає болю. Це такий час - адаптації до нормального життя. Без непотрібного приниження та підлості. Чужої підлості.
Але досить бідкатись!))) хвіст по вітру і всьо буде добре)))

Мені так холодно, самотньо і лячно...Спустошена всередині...і наче дощ іде, проливний осінній дощ...Поруч нікого, тільки машини бризкають мокрим брудом... Хочеться самій все вирішити, усі свої проблеми, довести, що я щось можу! Чому мені ніхто не вірить?..
Чому паморочиться в голові і відчувається слабкість по всьому тілу?
Де сили, де віра в себе?
Лажовий тиждень, в плані роботи...Ще дуже хочу додому, попити гарячого чаю і сховатись під ковдрою...І щоб нічого не відчувати.Просто відрубитись до ранку.

Час...він мене вбиває своєю одноманітністю, тягнучістю та нерухливістю, ніби заїло...
Ніби закінчились події...А ще, ще хочеться ридати, при чому без зупину. Мені так погано, так галімо і я не хочу допомоги!Бо я на неї не заслуговую!Я маю з усим справлятись сама. Я знаю, що замкнута, але від цього всім тільки краще.
Я дєпрісірую і мене це дістає саму!
хай кажуть , що це соплі...але я реально втомлена і мені абсолютно все рівно до інших! Це моє життя і скільки хочу, стільки і деприсую, блін! Ясно7
Так,я саме така коли нема сил, я просто хочу щоб все налагодилось!

Я вже й забула як це коли поганий настрій)))
Знову хочеться робити, кудись йти і зовсім трошки виспатись)))

Сьогодні вранці як добиралась на роботу бачила продірявлене небо - темна хмара і 4 дірочки, наче від гарматного ядра)))ніби глазок - хочеш і дивишся, що за небесними лаштунками)))
взагалі небо має настрій. Воно теж втомлюється і буває сонним. Ще воно буває просто гарним - синім і глибоким, наче спогад з дитинства - неможливо забути)))

я тільки недавно почала піднімати голову і відривати погляд від дороги.... У неба можна питатиcm, говорити з ним, ділитись чимось особистим,радіти з ним, тихо всміхаючись)))Йому можна довіряти)))

Слова...Вони завжди при мені. Вони бояться бути сказаними і почутими. Разом - ми мовчанняя. Ми зберігаємо тишу. Просто вдихаєимо і видихаємо почуття, біль, радість. Легше, коли ніхто не чує того, що там, біля серця...
Просто ми знаємо, що має настати той час, коли ми заговоримо. І захочемо бути почутими. будемо до цього готові. А зараз ми просто мовчання. Довге, невимовне, глибоке.
Дайте нам час заговорити))) не завжди підтримуйте нашу тишу, ми прагнемо відчувати, що в нас є потреба.
Я вмію говорити, просто довго не спілкувалась з людьми, відвикла від нормальності. Час і розуміння мають допомогти мені заговорити тими словами, якими я думаю і живу всередині свого світу. Поки там не дуже тепло, але має десь бути обігрівач. Просто потрібно його увімкнути і всім стане тепліше)))

Вже другий день хочеться щось написати, але щось постійно заважає)))
Настрій піднесений, хоч і відчувається втома, та вона приємна ця втома - втома останнього робочого дня тижня...Це солодке слово П*ятниця!)))Завтра почнуться чудові вихідні, і погода не береться до уваги, бо "У пріроди нєт плахой пагоди"))
І це просто щастя дихати цим українським повітрям( в патріотичному сенсі, а не в кількості вихлопів, що ми вдихаємо щодня)))

Сьогодні подруга розсталась зі своїм хлопцем, але я за неї рада. Рада, бо вона звільнилась від людини, яка її ніколи не розуміла.І тепер Вона стоїть на порозі чогось нового, світлого, - на порозі Власного Щастя, яке вона заслужить своїм розумінням, які саме відносини їй потрібні. От це і є життєва мудрість. як не крути, а не вийде так як має.
І е потрібно боятись, що ти не зустрінеш єдиного чи єдину. Дуже часто ми приймає інших за своїх половинок. Бо гра тих людей у ваідносини бездоганна брехня, бездоганні тортури, на які ти ведешся як заворожена, та з віком стає зрозуміло "кто трус, а кто гєрой")))
І не треба парити гарячку, бо так дійсно можна не впізнати своє кохання. А воно приходить лише раз в житті, і не до всіх, тож будьмо уважними і чуйними з тими, хто поряд.

Якось холодно...Він знов підкрадається, цей холод...Стою на роздоріжжі і не знаю в який бік піти цього разу...Протореною доріжкою не хочеться, набридла одноманістінсть виходів з ситуацій...отож вітер дує в спину, плутає волосся, зазирає в очі своїми бездонними чорними вуглями...в голові шуми, ніби пошкодження на лінії електропередач, ніяк не знайти потрібної хвилі...
Що ми тепер? Де ж нещодавні слова?Хто вкрав щастя їх звучання?.Нащо це все? І ці постійні страхи..Якби хто знав як з ними важко боротися, де вони беруться, скажіть мені?
Знову неготова? Знову невпевненість, ця клята, вбиваюча зсередини невпевненість... Заглушіть її, вбийте, пристрельте!
Я знаю, що в усьому моя винна...
Невирішені питання з незапамятних врємьон дають про себе знати.Час від часу нагадуючи...
Але я шукаю відповіді, донестями, хочу, щоб всім стало легше...без мене можливо.
Не знаю...Вони не приходять мені вагонами смс, в передачах по тєліку, чи на
сайтах...
І мені боляче...гірко...темно...страшно.

Короче, повна туфта, як слякоть на лорогах...

Отож, в наше місто прийшла весна...Несамовита, невблаганно-ніжна, і ,на диво, природна))))
Простір душі прогрівається до +20-25 градусів Цельсія))
Все тіло огортає тепло і приємна слабкість...Хочеться стояти на краю світу і кричати як я люблю це шалене життя)))
А потім стрибнути вниз, і не впасти, а полетіти на власних крилах, оминаючи зони турбулентності)))Звісно, це неможливо, але ж помріяти можна)))

Знайти себе так само легко як слухати пісню по радіо - головне почути себе)))
Тож будьмо уважнішими до себе та світу)))Щасти всім)))

Так тяжко сказати "кохаю", коли віра у це слово застрягла десь між минулим та неповним розумінням цього дієслова...
Важко знаходитись серед людей, вони збивають мене...
На душі вже затишніше й тепліше, але трапляються і заморозки.
А ще я люблю людей) Переживаю за деяких з них, але здогадуюсь, що ніхто цього не оцінить, та й не треба...
як завжди втратила думки...порозгублювала..
Допишу якось потім.Ех...
Сьогодні п*ятниця! Нарешті! Вітаю усіх з цим мінісвятом)))

Ось і сплинуло непомітно півдня...Швидше б додомку!
Чудово, що розвіюються ілюзії, особливо нав*язливі))) Від вчора ніби позбулась оков, в які сама себе закувала...

Так, я люблю трикрапики. І Люблю тишу, - вона зцілює частково. Віднаходить правильні питання та відповіді на них. Ми так часто не чуємо себе, в значенні не похоті, а потреб, нормальних потреб людини, заглушуємо совість, кривдимо близьких - ЦЕ НЕПРАВИЛЬНО!А я хочу чути і себе, й інших, бути чйною і доброю, і щоб по мені не їздили, не використовували. Балансу допомоги і розуміння,того, що не можна зловживати. За домовленістю всіх сторін.
Будьмо гуманними. Дійсно: як ти ставишся - таке ставлення й до тебе. Я зараз вчусь нікого не засуджувати, не критикувати, не виправляти. Це важко. Чесно.

Так, я таки виявилась права, вірніше, час показав, що мої здогадки не були лишень здогадками. Нарешті, прихожу в себе, справжню себе і вже не боюся - це слово потрібно викинути, адже минуле не дошкуляє болем в області серця)))
Мені чудово дихається, на повні груди, скрізь усміхнені люди і мені абсолютно пофіг, що скажуть про мене!
Я хочу жити, а, отже, і робитиму це надалі)))
Інколи ми не помічаємо, що диво/щастя поруч, і весь час чогось вимагаємо від інших, себе, сім*ї, друзів, співробітників, природи))) Та ж ми ж маємо радіти тому, що вже є!

Я так скучила за своїми друзями! Я їх так люблю! І дуже вдячна одній людинці( в найкращому сенсі цього слова), яка якось додала мене у свої френди! Чомусь думка про Тебе мені гріє серце. Все у нас буде добре, навіть депресняки мають свій ліміт у часі - так що все у наших руках))) Сесія ненадовго, і весна-таки прийде швидше, ніж здається!
Насправді, я пишу про дівчину, яку хоч і бачила лиш раз в житті, але вважаю близькою по духу! Хай живе Маленьке Диво!))))

це історія про те, що ніколи не станеться...Бо я вже не та, не ті й думки, не ті слова, не ті очі.
Ми з паралельних світів і нам нічого не світить.Нам більше не боляче - ми розчинилися в інших.
У кожного своя стихія, і я вчусь жити та вчу закони.
Мені вже не боляче обертатись назад - все ніби за склом, і я ніби зі сторони, а не учасник.
Хоча й боліло колись нестерпно. Я винила себе за все. Виправдовувала тебе. Але все сталось так, як мало статись. Нічого не вдієш.

У мене є щастя і я боюсь про це думати, наче в фільмі якомусь - просто щаслива і все! От прийде весна і більше нічого й не треба)))Просто тепло)))
Я в передчутті чогось ще кращого, нового, ніжного можливо і довготривалого. Але про це я подумаю пізніше)))
Нема більшого нещастя ніж згадувати та жити минулим, все рівно його не зміниш, то чому б просто не почати робити своє сьогодні й завтра, щоб і це не стало минулим, не потрібно давати привід для жалю.

блін,і ніякого свят ана душі..ні граму..це все ця робота...
а хочеться шампанського, солодощів і когось поряд, але всього цього в 2007 не буде..крім солодкого)))
Хочеться ще кальяну покурити))
Хочеться розслабитись і отримати задоволення від свят.
Може дід Мороз влаштує мені таке?)) Дуже хочеться вірити...
А ще хочеться знати кому я буду потрібна в новому 2008...Тому сама вітати нікого не буду, звикли, що я перша...
зависнути б десь з друзями...

я знайду себе у цьому місті. Хай там що!І хай там хто))
Мені під силу і собі взяти шматок сонця.Досить хмар. І сліз.
Я вже давно не плачу. Стаю машиною. Але ж це не погано. Меньше збитків))
Знайди і ти мене.
Я з тобою не ділюсь своїми проблемами - бо не хочу стати слабкою. Я не кажу, що сильна.
І мені важливий твій погляд на нас. Я потребую твоєї ідтримки і уваги, але не кажу про це. Я сама собі заборонила тебе про це просити. та й хіба про це просять?
Я чудово почуваюсь, коли відчуваю власні сили, намагаюсь залатати дири, що було зроблено у моїй впевненості. А для цього в першу чергу ні на кого не покладаюсь.
звучить наче з вуст старої песимістичної феміністки, але це не так)) Скоро я маю стати зразковою...

Доречі, треба вже думати про подарунки, які купувати...Одвічна проблема...))))))